Як достукатися до медіа, якщо вас ще не знають: експеримент з аутрічем

Коли хочеш вийти зі своєю експертизою за межі власної аудиторії — досить швидко впираєшся в гроші. У більшості випадків, з якими ми зіткнулися, участь у подкасті означала партнерський пакет, виступ — платний слот, публікація — рекламний спецпроєкт.

Це зрозуміло. Майданчик зібрав аудиторію й має право продавати доступ до неї. Але мені хотілося перевірити інше. Чи можна принести редакції історію, яку вона сама захоче показати читачам?

Чому ми почали шукати інший шлях 

Основна мета — поступово розширювати власну аудиторію та впізнаваність як підприємця й автора.

Редакція теж має щось отримати від такої співпраці. Якщо ми не платимо за розміщення, можемо принести власний досвід, дані або історію, яку не зібрати із першої сторінки пошуку.

Але для редактора, який мене не знає, статус CEO NeedMyLink мало що змінює. У його вхідних я — все одно ще одна незнайома людина, яка просить кілька хвилин уваги.

Тому ми вирішили не починати одразу з пропозиції статті. Наша гіпотеза: спершу варто хоча б перестати бути абсолютно випадковим ім’ям.

Як перестати бути випадковим ім’ям

Для себе я звів завдання до двох речей: 

1. Ім’я автора має щось означати в контексті теми. 

2. Матеріал — бути достатньо сильним, щоб у редакції була мотивація його публікувати.

З першим ми зараз і експериментуємо. Водночас у нас уже було декілька випадків, коли цей крок зробили медіа.

У 2023 році мені написала випускова редакторка Netpeak Journal. Вона запропонувала публікувати матеріали журналу в нашому Telegram-каналі, а натомість додати канал до редакційної добірки для SEO-фахівців. 

Це було не зовсім запрошенням написати колонку. Йшлося більше про партнерський обмін дистрибуцією. Але перший контакт зробила редакція, бо вже бачила конкретну користь: профільний канал і його аудиторію.

Пізніше схожа логіка спрацювала вже з іншої причини. Історію про спробу шахрайства через LinkedIn редакція dev.ua знайшла сама. Ми нікому її не пропонували й до того окремо з редакцією не комунікували. Тут цінністю була не наша аудиторія, а історія.

Отже, попередня впізнаваність необов’язкова. Медіа може саме прийти за історією або ресурсом, який йому потрібен. Це хороші контрприклади до нашої гіпотези. 

Проблема лише в тому, що систему складно будувати на випадках, коли редакція знаходить вас сама.

У дослідженні Muck Rack від 2026 року 47% журналістів сказали, що рідко відповідають на піар-пропозиції, ще 7% — що не відповідають узагалі. Це не зовсім статистика про авторські колонки, але вона добре показує, наскільки шумний холодний вхід.

Тому ми почали збирати власну базу. Зараз у ній понад 150 контактів українських медіа. Одразу йти до всіх не стали. Для першого тесту відібрали 12 редакторів і журналістів, які активно ведуть LinkedIn або Facebook і працюють із темами, де мій досвід може бути доречним.

По кожному дивимося, про що людина пише, які запитання ставить, кого цитує й яких експертів залучає. Тут добре працюють звичайні навички пошуку у відкритих джерелах.

Так, ми додаємо редакторів у друзі

Перший крок — запит у друзі або підписка.

Додавати незнайомого редактора трохи ніяково. Але ми почали саме так: без презентації компанії, без «маєте 15 хвилин?» і без готової колонки, яку ніхто не просив.

У нашому списку далеко не всі активно ведуть професійні профілі. Саме у Facebook та LinkedIn ми найчастіше знаходили живі сторінки, тому поки зосередилися на цих двох платформах.

Мені згадується сцена з «Фокуса», де герой Вілла Сміта багато разів показує опоненту число 55, перш ніж той «випадково» обирає його під час парі.

Запит у друзі, коментар по суті, допомога з контактом, нормальна дискусія — кожна дія окремо майже нічого не означає. Але з часом ім’я вже може не виглядати випадковим.

Просто щоб запам’ятали аватарку, нам мало. Хочу, щоб, побачивши моє ім’я, редактор міг згадати щось конкретне: це людина, яка вже приносила нормальну фактуру про аутріч чи бізнес, сперечалася по суті або допомогла знайти потрібного героя.

Спочатку дати, потім просити

Найпростіше зіпсувати всю механіку — поставити лайк під кожним дописом і написати «класний матеріал» під кожною статтею.

Помітять? Скоріше за все. Чи буде від цього користь? Навряд.

Тому з’являємося лише там, де справді є що додати. Журналіст пише про близьку мені тему — можу дати власне спостереження, цифру або аргумент. Шукає героя чи джерело — можу підказати відповідну людину.

Уже був простий тест цієї логіки. Один із журналістів у LinkedIn шукав для матеріалу людей, які отримали державні гранти. Ми перевірили, чи можемо когось доречно порекомендувати.

Не знайшли. І нічого не написали.

Для мене це нормальний фільтр. Мета ж не в тому, щоб будь-якою ціною зробити ще одне «торкання». Якщо немає чим допомогти, краще пройти повз.

Роберт Чалдіні називає це принципом взаємності: люди схильні відповідати взаємністю, коли раніше отримали від іншої людини щось корисне.

Мені тут подобається сама послідовність. Холодний лист одразу починається з прохання: прочитайте, витратьте час, опублікуйте. Ми пробуємо до цього кілька разів бути корисними там, де це виходить природно.

А чи захоче людина потім працювати зі мною — уже її справа.

Знайоме ім’я не врятує слабку статтю

Уся ця підготовка не має сенсу, якщо в кінці принести редактору чергову статтю «п’ять помилок керівника», яку можна зібрати за вечір із відкритих джерел.

Абстрактну статтю про помилки керівника може написати хто завгодно. А розповісти, яку помилку зробив я, скільки вона мені коштувала і що після неї довелося змінити, можу тільки я.

Мені імпонує один із критеріїв Harvard Business Review для авторів: ідея не повинна легко відтворюватися простим запитом до ШІ. Автору не обов’язково бути відомим, якщо він має підтверджену компетентність, докази й оригінальний погляд.

Отже, довга воронка — не єдиний шлях. 

Сильна фактура може обійти її, як це сталося з історією для dev.ua. Але якщо після вилучення імені автора статтю зможе написати будь-хто, навіщо редакції саме ви?

Поки що це експеримент

Зараз у нас база з понад 150 контактів і перший тест на 12 редакторах та журналістах. Цього замало для висновків.

Тому будемо дивитися, що відбудеться на етапі реальної пропозиції: чи відповість людина, чи почнеться предметна розмова, чи попросять матеріал і чи дійде справа до публікації. Коли назбираємо достатньо даних, окремо порівняємо ці контакти з повністю холодними зверненнями. Тоді й побачимо, наскільки ефективно працює довга дистанція в порівнянні зі звичайним холодним аутрічем.

Думка авторів гостьового поста може не збігатися з позицією редакції та фахівців Netpeak.